Роберт Третьяков
Із збірки Осіннє Скресання
____________
____________________
____________

Усе перебiжне зникає нехай...
Гiллям хай осiннiм здивується гай,
Хай випливе тиша з пташиноi сварки
I листя спаде, наче попiл з цигарки...

Хай хтось ту одну непомiчену мить
Почне не для когось - для себе ловить.
I гаю отому опалому скаже:
- У тебе немає, мiй друже, пейзажу!
I скаже цигарцi, котра не горить:
- Коли тебе встиг я, остання, спалить?

А потiм iще, оглянувшися окiл,
Подумає, нiби про смiття, про попiл.
I буде ридати вогонь, що помер,
Який хтось байдуже ногою розтер.

...I все ж таки як все довкола мiняє
Той порух душевний,
Та мить, що минає,
I я її знову i знову ловлю.
О, як я цi спiйманi митi люблю!

Ранковоi зiрки прощальну лелiтку,
I вранiшнiй вибух розквiтлої квiтки,
I вiтру останнє зiтхання в кущах,
I полиск любовi, застиглий в очах...

Пробачте, тривалим життям не зiгрiті,
О давнi моi, непомiченi митi,
Що впали безплiдно на щирий морiг
Сумних неословлених вiршiв моїх.

Я чую, щось безповоротно минає,
Й зухвала рiшучiсть минає, я знаю.
Пробач менi, та найпрекраснiша мить,
Яку я колись не наваживсь спинить!


***************


Запеклим "друзям"

Душевна, словесна богема...
Ми вже не умієм кричать,
Писати погані поеми,
Любити негарних дівчат.
Уже не ляга на папері
Невистражданий рядок,
Самі причиняються двері
У серце нещирих жінок.
На нашім життєвому прузі
У пристрастях людських пожеж
Все більше невидимих друзів,
Прихованих недругів - теж.
Нас можна, звичайно, поранить,
Та ми, ідучи до людей,
Не можем, не вміємо зрадить
Ні друзів своїх, ні ідей.
Ми можемо вмерти без галасу,
Йдучи за Вітчизну на бій,
Ми маємо право на гасла,
Як маємо право на біль!
Ми знаємо (в наших бо генах
Ненависть й любов - на паях),
Які наливались знамена
У наших щоденних боях.
Як вижити хоче у світі
Мерзенність, підступність і гидь,
Що вже нас не може убити
І все ж таки хоче убить.
Зловтішно тупцює на ранах,
Ятрить їх... А ми - живемо!
Ми любимо наших коханих,
П’ємо наше світле вино.
І в очі ми дивимось, горді
За успіх наш кожен і гріх.
Не медом, а кісткою в горлі
Поезії наші для тих,
Чиї надзичливі поради
Загинуть в німотній злобі.
Коли у житті ми щось втратили,
То тільки неправду в собі.


***************


Мовчання

...Він сказав (хай була та розмова пуста),
Що давно вже поезія в мене не та,
Що згасає мір жар,
Щось в собі я гублю,
І нещиро живу,
І бездарно люблю.
Що увесь я в минулому
Десь заскоруз,
Обережний - в думках,
В почуттях - боягуз...
А іще він сказав -
Це і справді страшне -
Що і ти вже не любиш,
Не любиш мене!

Може, сталося так:
Ні за що мене та й образили.
Ой, який я дивак!
Чом вважаю я так щоразу:
«Ні про що та й ні за що
Або просто в злобі», -
Мабуть, думати краще
Так самому собі...

А тобі?
Може є щось приємне в ганьбі,
В тій, що хоче убить?
Не убить?
В тій, що хоче любить? Розлюбить?
Ну, то що їй тоді на заваді стає,
А чи власне сумління, чи серце моє,
Що у щасті тремтить,
А у горі мовчить,

Аби тільки тривогу твою не збудить.
Аби ти не збагнула, як важко мені,
Я вину приховаю свою у вині.
Буду пити, як біль, те тверезе вино,
Хай ти думати будеш, що винне воно.
Рятівливим мовчанням я світ зав’яжу
І нічого про нього тобі не скажу...

Ну, а потім і біль, і безбілля мине,
І ти знову захочеш збагнути мене.
І якось уночі, вже на схилку весни
Ти тихенько попросиш мене:
- Поясни...
Як же я поясню, що в моєму житті
Є людська моя віра,
Є друзі,
І ти,
Що у серці моєму, як в сплаві однім:
Вийміть щось із підмурку -
І хилиться дім.

В тім далекім маю,
В тім душевнім бою
Не зневіру, а віру свою і твою
Я мовчанням, собою хотів захистить...
Як я можу усе це тепер пояснить?


***************


Мить

Втечу в країну землетрусів,
Породичаюся з вогнем,
Залишивши несправжніх друзів,
Рядки несправджених поем.
В непризвичаєні потреби,
В незаспокоєні краї
Втечу від нинішнього себе
І від майбутньої Її.
Втечу від злагоди і миру,
Сімейних чвар і пирогів,
Від установленої міри
Своїх думок і почуттів.
І буде рук німе благання,
І буде розпач, буде злість,
І навздогін гірке зітхання,
Коли уже не стане сліз.
І буде невагомість миті,
Останнього вагання мить.
І я захочу пояснити -
І не зумію пояснить...


***************


Сама хай висохне сльоза.
Нехай її ніхто не витре.
Не дми мені в обличчя, вітре!
Сама хай висохне сльоза.
Або нехай впаде в незриму,
Ніким не бачену ріку,
Коли вона, так довго стримувана,
Мені скотилась на щоку.
Вона, що вирвалася з хмари,
Ввібравши грози і дощі,
Хай перетвориться на пару,
Ледь доторкнувшися до щік.
Тоді та жінка не впізна
Cліди страждання і любові,
І нишком висохне сльоза -
Посивіла краплина крові.


***************


До ночі

О, як давно я не писав вночі,
Вважаючи, що ранок - то мудріше.
І ранку того стільки літ ждучи,
Я непомітно млявів і старішав.

О ноче, дорога моя ти ніч,
За що тебе я ображав так довго?!
Ти спокою свого мені позич,
А я віддам тобі свою тривогу.

Повір мені, по-дружньому повір,
Що тінь твоя - для мене як осоння...
Щоб хоч на мить побачить тінь від зір,
Яких було потрібно літ безсоння!

Коли я так хотів когось любить,
Коли я був у самоті й тривозі,
О як мені допомагали жить
Твої гудки далеких паровозів!

А як я думав про людей твоїх -
Закоханих, робочих, заблукалих,
Як я любив живих, безсонних їх
Під вікнами, у скверах, на вокзалах!

Як прислухавсь до їхніх голосів,
До їх розмов, мені не зрозумілих,
Як я хотів озватися до милих,
Почувши їхній тихий-тихий спів!

Пройти із ними, ну хоч півпуті.
Упасти з кручі, кинутись в безодню...
З тобою, ноче, я на самоті!
І все ж таки, їй-богу, не самотній!

Коли, стомившись, прийду я додому
й, тебе саму залишивши, засну,
Збуди мене, врятуй мене від сну,
Не пробачай мені зрадливу втому.


***************


Шукає вад у молодості старість...
А що це?
Чи стривоженість, чи заздрість
До тих, кому передає у віно
Вона своє і гарне і негідне?

Либонь, не треба бачить в тім образи,
Що молодість не хоче просто брати
І що вона у прагненні до кращого
Уважно ту перебирає спадщину:

Виймає з подарованої скрині
І вчинки, і теорії, і рими,
І почуття, і задуми, і моди,
І еталони щирості і вроди...

І не для пози примиряє все це
На власний розум і на власне серце,
А вибирає істину чеснот
І відкида непотріб позолот,
Аби в польоті до галактик часу
Узять добра таку критичну масу,
Що вибухла б не атомним грибом,
А вищим і небаченим добром!

Тому хай краще - спадкоємців чесність,
Аніж фальшива, лицемерна чемність,
Яка вважає, що дивитись грубо
Коневі подарованому в зуби...

Нам часом кажуть:
- Зважте кожен крок,
Аби не наробити помилок...
Що ж, молодість напружена, як праща,
A власна помилка засвоюється краще.
Але таку цінити треба старість,
Яку тривога точить, а не заздрість!


***************


За далким серпанковим пругом,
Де шляхи обірвуться земні,
Хто був недругом, хто був другом
Стане байдуже, певно, мені.

І людське моє повнокров’я,
І складне моє, і просте
Не зневагою і любов’ю,
А травичкою проросте.

Мабуть, в цьому і є розбіжність
Поміж мною живим і тим...
З мене вихлюпне тільки ніжність
Весняним різнотрав’ям густим.

І збиратимуть з мене бджоли
Життєдайну, медвяну пергу...
Перед гарним на світі - ніколи
Я уже не зостанусь в боргу.

Тільки жаль, що життя моє пройде,
І на свіжий, нетоптаний ряст
Недобиті негідник і пройда
Нанесуть ще підборами грязь.

А поки що збирайтеся в тічку,
Жальте, тюкайте, вийте свищем.
Та затямте: я ще не травичка,
А поки що людина іще.

Я вас ще запишу на скрижалі!
І не просто слова, а ножі -
Непідкупні, крицеві, безжальні -
Проростають з моєї душі.


***************


Гроза

Як легко нам любить весною
Бурхливу тимчасовість гроз
З їх перспективою ясною,
Коли уже минув мороз.
Як прото бачити у втратах,
В опалім цвіті зав’язь-плід,
І кольори майбутніх райдуг,
І звершення майбутніх літ...
Та я кось ми у пору пізню
Проллєм нещирую сльозу
І перетворим на осінню
Колись весняную грозу.
І раною з’ятриться ранка,
І вмить оголиться рясне,
І хтось страждатиме до ранку,
І хтось утомлено засне.
І тут у серці на світанні,
Свойого відкриття ждучи,
Гроза осіння і остання
І справді вдарить уночі.
І щось тоді навіки зникне,
Щось упаде між нами ниць...
І будуть гірко плакать вікна
В холоднім громі блискавиць.


***************


Ранковий етюд

Як хочеться красивих слів
Своїх, твоїх, чиїх завгодно,
Такий от настрій і погода,
Що хочеться красивих слів.
І гарно так, що я один,
Що є в самотності принадність
Цих світлих і ясних хвилин
І безпричинна тиха радість...


***************


Я ревнував тебе, як сон,
Що ніч свою до дня ревнує.
Як пізно я збагнув закон:
Сну для любові не існує.

Я ревнував тебе, я дим
Ревнує до вогню ялину,
І я забув, забув об тім,
Що без вогня немає диму.

А ти казала: «Це пусте...
Нехай тебе це не займає».
Я ж ревнував тебе й за те,
Що в тебе ревнощів немає.

Коли ж ти говорила знов,
Що є в мені жіноча хитрість,
То ревнував я, як любов
До випадку ревнує пристрасть.

Я ревнував тебе...
Якщо ж
В житті траплялись миті теплі,
Я ревнував тебе, як дощ
До врожаю ревнує землю.

Я ревнував тебе, як сніг
Лише до сліду - перехожу.
Я ревнував тебе, як зміг...
І більше ревнувать не можу.


***************


О, як багато я в собі згубив
І як багато загубив у інших,
Коли писав такі холодні вірші
Про те, як я кохану не любив...

Чи був я щирим? Мабуть був у мить,
Коли мені хотілося любить
Й коли мене, здавалось, не любили,
А може й справді, справді не любили.

Одні слова - і різнії серця,
Як однослівна й різна рима ця...

Я був під сонцем, ніби під дощем,
І під дощем я був, немов під сонцем,
Я був свого кохання оборонцем
І відчував якийсь тривожний щем,
Якусь непевну, мовчазну тривогу -
Так, ніби я комусь вказав дорогу,
Котра веде в таку далеку даль,
Якої сам я не сягнув, на жаль.

І жаль мені було свого життя
Без ласки, без пробачень, спочивання,
І так мені хотілось співчування,
Що був жорстоким я без співчуття...

А як любив тебе я, як любив!
(У це тепер ти, мабуть, не повіриш).
Я навіть присвятить тобі не смів
Найкращий, не написанній ще вірш...


***************


Прохання

Коли забуду я,
Коли забуду
Свої пісні,
Коли не буду я,
Коли не буду, -
Ти вір мені.

У сльози ти повір не бачені -
Щасливі, злі.
Повір в мої борги не сплачені
На цій землі.

Повір у гіркоту сполоханих
Моїх думок,
Повір в закоханих - некоханих
Моїх жінок.

Повір в колосся непосіяної
Озимини,
Повір в усе, що некрасивого
Було в мені.

Повір, хоч серце говоритиме
Наперекір...
І в те лише, що не любив тебе,
Не вір,
Не вір!


***************


Як прокидались ми в дитинстві
Чи просто скажем - в колисках?
Ми відкривали очі чисті,
І сонце-сонечко в очах!

І ми тоді іще не знали,
Як важко буде нам рости.
Ми просто радісно сміялись,
Ми просто світу дивувались...

Прости мене, життя, прости,
Що часом забував про диво,
Котре було найбільше з див,
Коли я мислив незрадливо
І нерозважливо любив.

Яке ж було то щастя з нами?
Я навіть слів іще не знав,
А все ж співав про щось не знане
самому.
Але я співав!

Були віконниці відкриті.
Солодшав на морозі глід...
І сам я був на цьому світі,
Хоч був зі мною цілий світ.

...Мабуть, ніколи нам не піздно
Нове відкрити джерело,
Знайти любов і скласти пісню
Із слів, яких ще не було.

Яке це щастя - глянуть вгору,
У небо, сонце, у зеніт,
Неначе вчора, тільки вчора
Ти народивсь на білий світ!


***************


Став під вечір я тихий як став...
Став для мене все вищим, все вищим
Той балкон, під яким я стояв.
Той балкон, на який ти не вийшла.

Ти у літо осіннє втекла,
І у літі згубилася жінка,
Що любов’ю моєю була
І порвалась, як та паутинка.

Та я знову гітару візьму
І, забувши про вік і про гордість,
Знов заграю для тебе весну,
Знов візьму відчайдушні акорди.

Вийду в місто, в якім ти жила.
Вийду в горе, яким ти страждала,
І згадаю, якою була,
І відчую, якою вважалась.

Вийду в поле, чуже, голубе,
Що його ми вже разом не вижнем,
Де так довго чекав я тебе -
В чисте поле, в яке ти не вийшла.


***************


Ти уся, як у сяйві, ішла...
Ти ішла під каштанними свічами...
І твоє запізніле освідчення:
- Я була в тебе в серці.
Була...
Як же чудно звучать ці слова -
Бути в серці. Неначе у домі,
Де всі речі давно вже відомі
І де кожна із них - не нова.
Де, здається й тобі вже самій,
Тільки вікна узимку зірчасті,
Де закоханість (боже ти мій!)
У давно у минулому часі.
...Як черемха в ту весну цвіла!
О, як солодко і дурманно
Пролунало далеке й туманне:
- Я була в тебе в серці.
Була...
Що ті знаєш про серце моє,
Коли сам я достоту не знаю
ні початку його ані краю...
Що ті знаєш про серце моє?
Тільки я відчуваю - уміє
Упізнати оманливу мить.
Тільки знаю, що часом радіє.
Тільки знаю, що часом болить.
І щодня мене кличе до звіту
За великі гріхи і малі,
І за сум і за радощі світу,
За чужі і за власні жалі.
А до тебе іти - як до місяця...
Ти прости мене, мріє, прости:
Може, в нім не залишилось місця
Для любові до тебе?
А ти
Так нежданно мене обняла.
Так сподівано розтривожила...
- Ти повір мені, милий, - не в кожному,
А в твоїм була серці.
Була!


***************


Осіннє Скресання

Чи вперше, чи, може, востаннє
Дивлюсь на цю дивну ріку:
Осіннє, осіннє скресання -
Цвітіння на довгім віку.

Дивлюсь, як ламає бурхливо
Під сонцем, що вже за зеніт,
Той первісний, синій, зрадливий,
Ще ледве намічений лід.

Ламає усталені звички,
Шука в небосхилові грім
Ця річка,
ця річка,
ця річка
Під сонцем останнім своїм.

Текла вона так непомітно
Під самим, здається, вікном -
Як жінка старенька, тендітна
І тьмяна, як з древніх ікон.

Дарма жартувала з вітриськом,
Який не збудив, не зігрів...
І вербами плакала низько
Над схилом німих берегів.

О як вона щастя чекала
В минулім,
В майбутнім - що є.
І гаряче з себе зривала
Холодне убрання своє.

Та раптом - таке воскресання!
Оновлення й справді чудне!
Осіннє, осіннє скресання
Торкнулось її і мене...


***************


Яка любов мені наснилась!
Я аж заплакав уві сні.
Вона була - як вища милість,
Навік дарована мені.
Вона, як гімн, в мені звучала.
Пливла човном у два весла.
І все на світі пробачала,
Крім нелюбові...
І несла,
Як мати - обережно, тихо -
Своє єдине немовля,
Моє вже вистраждане лихо
Через поорані поля.
А я здававсь собі верхів’ям,
Високім у своїй біді.
Та одного не розумів я:
Як важко їй було тоді.
І був я воїн, був я витязь.
І все в мені тоді цвіло,
Як навесні.
Коли ж прокинувсь
Її вже поряд не було...


***************


Від пісні серце не стомилось,
Все людям віддає сповна
Не як офіру або милість -
Як стиглість повного зерна.
Потрібні грози й ранки гожі
І серцеві потрібен строк,
Щоб був добірний, непорожній
У вжинку кожний колосок.
Коли ж вагоме слово вродить
Й впаде у людську бистрину,
Воно у інших віднаходить
Собі співзвучную струну.


***************




Із збірки Заповідана Земля
____________
____________________
____________

Три крапки

Є штрих, без якого немає картини...
Я міг би так само сказать про людину,
Про ту, що зосталася там, під Москвою,
Такою далекою та близькою.

Про те...
Ні, не можу дівчину я зрадить!
А може - неправда?
А може - боюся?

Боюся, як ті, що на людях бояться
Розпусти у чистих картинах фламандців;
Боюся, як ті, що Венеру Мілоську
Хотять одягти у сорочку з віскози;
Боюся звичайного, людського штриху,
Як ті, що про підлість шепочуться тихо,
Рахуючи нишком не ратні дороги,
А в теплому ліжку легкі перемоги...

А сталося так:
Тільки ніч - перед боєм,
І ми цілу ніч - наодинці з тобою.
Як зла чарівниця, що в лагідність грає,
Звела нас війна на передньому краї.

Між нами про завтрашній бій - ані слова,
І тільки очей переривчаста мова,
І тільки цигарки знервований затяг,
І тільки природи розпачливий натяк
На те, найгріховніше і найсвятіше...

А раптом уже не побачимось більше?
А раптом?..
Ми ж разом ходили до школи!..
А раптом
не будемо разом ніколи?..

О серця мого калатання зрадливе!
Раніше, такий соромливий на диво,
Тебе не наважився б жодного разу
І подумки я поцілунком образить.
А ти мене просто, без слів зрозуміла...
І щось ув очах твоїх більше світило,
Ніж просто любов і ніж ласка жіноча, -
Життя дарували твої мені очі!
Життя! - хай не вічне, а тільки до ранку,
І захист любові - як щит спартанки:
Коли пощастить повернутись додому,
То тільки із ним або тільки -
на ньому...

І я повернувся...
Пробач мені, мила,
Пробач, що сказати про тебе боюся.
Боюся того, що, вважають окремі,
Крапками лиш можна сказати в поемі.
Я б міг написать,
як зайшли ми в палатку
В далеку ту ніч -
і поставить три крапки...
Три крапки, що засобом є ідеальним
Святу чистоту обертати в брутальне.
Я міг би описувать знову і знову
Усе, що було перед тим і потому,
Про горе війни...
Але в цьому випадку

Я можу сміливо поставить три крапки -
Три крапки, що всім означають відоме:
Велику любов,
І велику утому,
І подвиги ратні,
І сльози перонні,
І бланки стандартні
Листків похоронних...
Та штрих є.
Без нього неповна картина.
Я міг бі так само сказать про людину,
Про ту, що зосталася там, під Москвою,
Такою далекою, але близькою!
«Війна усе спише», - казали про тебе.
А це - освятить а не списувать треба!


***************


Тривога під зорями

Звідкіль - я не знаю - береться
У надрах земної кори
І сік запашний для берези,
І камінь важкий для гори.

І вруна озимого хліба,
І перший розквітлий тюльпан,
І спори смертельного гриба,
Затиснуті міцно в уран,

І пахощі брості, і криця,
З якої куються мечі...
Від того богатства не спиться
Планеті моїй уночі.

І тінню біжить по осонню
Тривога розірваних хмар,
І марить планета безсонням -
Безсонням закоханих пар.


***************


Походження людини -
від птахів.
І справа тут не в снах, в яких літаю...
В людини також осінь і весна є...
Тепер я майже безсумівно знаю:
Походження людини - від птахів.
Хоч справа тут, звичайно, не в погоді
(а то іще і не злетиш дивись),
Є щось одвічне в цьому родоводі,
Як в мрії, як у прагненні увись.
Якого й справді щастя не зазнав би
Безкрилий, безполітний чоловік!
Хоч я не сжильний ображати мавпи.
Хоч це її (як дехто каже) рік.
У неї, може, й гадки - що про чрево, -
Прожити по можливості без бід.
Хоч в мавпи, котра з дерева - на дерево,
Є також своя думка про політ.
Походження людини - від птахів.
І справа - не в любові лебединій,
Хоч як ще треба вдячним буть людині
Пожодженню своєму від птахів.
...Чого летять у вирій журавлі?
Летять журливо.
Як зів’яле листя.
Не заздрю тим, що не находять місця
У ріднім домі.
На своїй землі.
Тоді скипа в мені орлиний гнів.
Я можу зрозуміть одну лиш втому...
Походження людини - від птахів,
Що зранені вертаються додому.
Вертаються з опалених купин.
Вертаються із піднебесь захмарних.
Вертаються, прорілі, як Купрін,
Вертаються, щасливі, як Гагарін.
Птахи, птахи...
Не буду вас займати.
Я просто бачив якось край села,
Як мужня, але сполотніла мати
Із стріхи гірко колесо зняла.


***************


Не треба дивуватися відразу,
Уздрівши в сині лісове гілля:
- Нащо дано деревам різні назви,
Якщо вони однакові здаля?
Та коли й справді ліс тебе огорне
і ти побачиш кожне деревце, -
збагнеш його породу неповторну
І своєрідне рисами лице.
І вже тоді ти зрозуміеш тільки
берізок світлих кольори ясні,
і мужність дуба, і привітність вільхи,
й струнку відвертість мідної сосни, -
всю дивовижну розмаїтість творень...
О скільки в ній природної краси!
і кожна віть, і навіть кожний корінь
Немов співа на різні голоси
В однім зеленім і прекраснім хорі,
якого не почуєш більш ніде...
Співає ліс у щасті...
а у горі
одним суворим голосом гуде!
Коли ж у лісі не помітиш ти,
які прекрасні різні ці дерева,
то ти не вартий значить, красоти.
Ти є сліпець.
І в ліс прийшов даремно.


***************


Моя судьба була до мене щедра:
ішов-ішов - і от помітив враз:
стоїть за щастям незвичайна черга -
За тим, що є, і тим, що «про запас».
Одні мовчать, зчиняють другі галас,
стоять неквапно треті віддалік,
передні, або ті, що проштовхались,
схопивши щастя, вже спішать убік.
А деякі сумирні, негорласті
лялкливо відступаються свого,
мовляв, можливо, зовсім це й не щастя,
чи, може, недоважують його.
Їм варто, мабуть, не сюди звертаться...
На тернах нами пройдених доріг
не може буть украденого щастя,
котре б навіки злодій той зберіг!
Ми зводим день, де сонце у зеніті,
і знаю я, що день такий гряде,
коли усі щасливі стануть в світі...
Тоді й моя вже черга надійде.


***************


Останнє безсоння

У щасті поет чи лихові -
Байдуже.
Аби працювать,
аби тільки стало дихання
останні пісні проспівать.

Аби лиш уміння стало
з любов’ю з’єднати сумне,
щоб вкласти в цю пісню останню
усе розмаїття земне.

Тут не до образ, не до щему,
Бо й так небагато часу,
Щоб в слові увічнить священну,
Всю, бачену в світі, красу

Як тільки людині пристало,
Що знає і вічність і мить,
Ударивши в серце кресалом,
До ранку свій труд завершить.

Допоки не засвітила
Зоря на останній межі,
Допоки не спопеліла
Стривожена пам’ять душі.

Допоки в цій пам’яті правда
Стоїть над бистризною дат:
Безвусий юнак з Краснограда,
Поет, газетяр і солдат.

І ненька з відром біля хати,
І в ранніх трипільских хлібах
І хлопці його, і дівчата
З «ура» на застиглих устах.

І суміш чорнозему й глини
На юхті солдатських чобіт,
І мужність, і плач України,
Збережені в полум’ї літ.

Зрубать можно всохлу тополю
Й нову посадить у селі,
Та в серці співцевім до болю -
На тій, на старій - солов’ї...

Й палкі поцілунки дівочі
І пам’ять про них до сивин
До тої останньої ночі,
З якою один на один.

Епохи буремная повість -
Літопис в труді і в бою...
Безсоння останнього совість -
Як вибух, як злет на краю!


***************




Назад
На главную

</div> <!-- copyright (i2) --><div align="center"><a href="http://www.ucoz.ru/" title="Создать сайт бесплатно"><img style="margin:0;padding:0;border:0;" alt="Hosted by uCoz" src="http://s204.ucoz.net/img/cp/6.gif" width="80" height="15" title="Hosted by uCoz" /></a><br /></div><!-- /copyright --> </body></html>